Читаємо казки з війни!

Сьогодні все частіше звучить термін ідентичність.

Наша ідентичність – це наше самоусвідомлення, тобто те, якою людиною ми є на наш власний погляд. Те, як ми бачимо себе, змінюється залежно від обставин. Становлення особистості й формування її ідентичності відбувається у процесі життя людини й зумовлено багатьма чинниками.

Її пробудження відбувається у дитячому віці під впливом сімейного середовища, друзів, знайомих, ровесників. А особливо формуванню ідентичності у дитинстві  сприяє казка. Адже казки – це не тільки цікаві історії, які розповідають дітям перед сном. Казки – це  важлива частина нашої культури, нашого мислення, нашого життя.

З ранніх років через казку дитина навчається мислити, розуміти, де зло, а де – добро. Якими б банальними не здавалися істини, які проголошуються у казці, вони мають величезний вплив на дитину та її свідомість.

Сучасні казки  – невичерпне джерело мудрості та виховання. Не секрет, що діти важко сприймають довгі повчання та моралізаторство дорослих. Саме тому казка – прекрасний спосіб подати важливу інформацію в ігровій формі. Рухаючись по ходу сюжету, ми одразу пояснюємо дитині, чому той чи інший вчинок – гарний, а той – поганий, заглядаємо в саму суть речей, так би мовити.

Казки відіграють велику роль у формуванні позитивних якостей. Зазвичай в українських казках виводиться протистояння – добра    і зла, хоробрості і боягузтва, працьовитості і ледарства, щедрості і скупості і т.д. Саме завдяки охопленню таких протиставлень діти вчаться розрізняти добре і погане, співчувати героям, переживати за них. Розуміння того, що добро переможе допомагає дитині спокійніше сприймати життєві негаразди, розуміючи, що вони – не назавжди.

У нових казках, написаних під час повномасштабного вторгнення росіян, героями є і справжні воїни, котрі захищають Україну на полі бою; і фантастичні  казкові істоти, які підтримують жителів міст і допомагають пройти крізь важкі реалії війни, надихають на взаємопідтримку й дарують віру у перемогу; і бджоли, мурахи, гуси, лис  - пліч-о-опліч із людьми відстоюють своє майбутнє.

Казки воєнного сьогодення зі щасливим кінцем, бо інакше не може бути!

Ми – українці, зіткнувшись із найбільшим випробуванням у своєму житті, вражаюче впоралися із викликом.  І напевно  одним  із факторів, який лежить в основі несподіваних результатів Збройних Сил України, є казка! Бо саме казка допомагає визначити культурну ідентичність і витонченим чином формує майбутній вибір. А наш вибір – це Україна!

Комфорт- бібліотека пропонує нашим читачам прекрасні патріотичні казки з війни! 

Гарного прочитання!

Наталя Забіла в казках і в житті

 

Чи знаєте …

                                         
Справжнє ім’я Наталі Забіли – Тася Забелло. 

Наталя Забіла народилася 5 березня 1903 року в Петербурзі.

Старовинний козацький рід Забіл свого часу трансформувався в родину Забелло, серед яких були академік Петербурзької академії мистецтв Пармен Забелло, відомий український поет ‑ романтик Віктор Забіла, дружина художника Михайла Врубеля Надія, зображена на картині «Царівна-лебідь», та інші, далекі від пролетаріату інтелігенти. Батько, Лев Парменович Забелло, був дійсним статським радником, посідав у Петербурзі посаду віце-директора Департаменту державного земельного майна. Коли 1917 року після Корнилівських заворушень сім’я вимушена була тікати в невеличке селище Люботин біля Харкова.

Мати Наталі училася в художньому училищі Штиглиця в Петербурзі, добре малювала. Батько любив розповідати про козаків. Мати замість колискових читала дітям поезії, тому римування було улюбленою справою дівчинки. У сім'ї було семеро дітей: четверо сестер і троє братів. Всі вони виховувалися в атмосфері захоплення художнім словом, музикою, живописом.  Коли старшій сестрі виповнилося 6 років, мати почала займатися з нею: учила читати, писати, так і Наталя у чотири роки навчилася писати й читати. З дитинства вона мріяла бути вчителькою, писала вірші, казки, оповідання. Писала "для себе".

Схильність до творчості Тася Забелло виявила з дитинства. Досконало знала мови, грала на фортепіано, поступила на історичний факультет Харківського інституту народної освіти.

  В інституті познайомилася з першим чоловіком Савою Божком. 1924-го у них народився син Тарас.

Тарасик, запеклий футболіст, дружив із Ромчиком Підмогильним. Цікавого до всього, задерикуватого, моторного та розумного хлопчиська Оксана Іваненко змалювала у своєму творі про Шевченка. "Коли я почала писати про малого Тараса, мимоволі уявила його зовні схожим на свавільного і жвавого хлопчика, сина моєї найближчої подруги — Наталі Забіли".

Найстрашнішими були часи війни. Влітку 1941-го майже кожної ночі її син чергував на даху будинку, щоб знешкоджувати запалювальні бомби, якими німці закидали Харків. А потім її хлопчика забрали на війну, а її відправили в Уфу.

– Боже, якщо ти є, допоможи, Тарасику! – плакала-молила мати безвісти пропалого бійця Тараса Божка, Наталя Забіла. – Збережи його, Боже, прости, що не була для дитяти, як мої батько й мати…

Здавалося, доля зглянулася: Тарасик повернувся живим, із нагородами. Син був дуже обдарованою людиною: добре малював, писав чудові вірші, але цим родини не прогодуєш. Довелося закінчувати будівельний інститут, щоб забезпечити синів – Олександра та Дмитра.

У 1926 році  вийшла перша збірка її віршів "Далекий край", а 1927-го – перша книга для дітей – оповідання "За свободу" та "Повість про Червоного звіра". Майже одночасно її твори перекладалися й видавалися російською. Їх перекладала рідна сестра Марія.

Вдруге Наталя Львівна вийшла заміж за Антона Шмигельського. Чоловік - дитячий поет із Золочева на Львівщині, учився разом із нею..

Подружжя отримало трикімнатну квартиру в будинку "Слово" в Харкові. Одна за одною народила двох дочок. Ясочка та Галинка були хворобливими, потребували пильного догляду. Під час Голодомору у письменницькій їдальні давали не більше двох обідів на сім'ю, яка б вона не була. І хліб за картковою нормою: по два тоненьких шматочки на кожного. Діти померли. З Антоном Шмигельським розлучилася.

 
Персонажі збірок 1930-х років, зокрема «Про Тарасика й Марисю» (1930) та «Ясоччина книжка» (1934), мають реальних життєвих прототипів: вони були написані для власних дітей та про них, у тому числі померлих. Автобіографічні свідчення знаходимо в неопублікованих спогадах Забіли. Скажімо, про  дочку Ясочку, яка помирає 1936 року, вона згадує, описуючи свою зустріч із Корнієм Чуковським. Слідом за Ясочкою, ще до війни, вона втрачає і другу дочку, котра була прототипом Галочки‑стрибалочки з циклу «Про дівчинку Маринку».

Третім чоловіком став художник Дмитро Шавикін. Їх робота над "Словом про Ігорів похід" була знаковою: Наталя Забіла перекладала твір українською, а Дмитро Шавикін ілюстрував.

Потім вона була автором підручників "Читанка" для другого класу і "Читанка" для третього класу , які перевидавалися кілька разів. Редагувала дитячі журнали "Малятко", "Барвінок". Перекладала із польської, французької та російської. Надрукувала понад 200 книг, тиражем 5 млн примірників.

Наталя Забіла померла 6 лютого 1985 року у Києві.

Забіла Наталя Львівна, українська дитяча письменниця, перекладач із польської, французької та російської; перший лауреат літературної премії ім. Лесі Українки (1972 р.)

Підготовлено за матеріалами з вільних джерел.

Бійтеся байдужих

Можливо, ця історія, з якої почну, не дуже пов’язана з подальшою темою, про яку хочу поговорити… Але…

Колись давно нашими сусідами були лісники і на їхньому подвір’ї досить часто з’являлися дитинчата диких тварин (напевно, вони потребували допомоги), їх виходжували і знову повертали у ліс. І ось одного разу серед домашньої живності з’явилося маленьке дике порося – веприк. А потім сталося таке. Цей малюк зумів прорити під парканом лаз і прочимчикував через наше подвір’я майже на вулицю. О цей незвіданий світ!!! Та перед ним постали не лісові простори, а п’ятеро собак, правда невеликих, проте прискіпливих і дзявкотілих. Вепреня завмерло, постояло і кинулось назад до рятівної нори. За ним кинувся переслідувати тільки наш пес і догнав біля лазу, бідне порося намагалося прослизнути та нічого не виходило. Собака щипала за хвіст, голосно гавкала і тут… Це потрібно було бачити… Веприк розвернувся, нахилив голову і пішов у наступ на пса… Для останнього це була несподіванка і собака відступив…

Я була в захваті від поросяти: це ж треба який хоробрий! А тепер думаю: це була не хоробрість, це був відчай і спроба вижити! А я, на той момент спостерігач, могла би йому допомогти відразу: відігнати собаку, гукнути сусідам… Але…

Сьогодні у дитячій літературі багато акценту на проблеми підлітків. Не оминають і тему цькування (булінгу) серед шкільної спільноти. На одному диханні читаються книги С. Гридіна «І паралельні перетинаються», «Не такий», А. Шавлач «Пампуха», А. Сульберг «Хто проти крутих», А. Нікуліної «Сіль для моря», Т Корнієнко «Недоторка», О. Лущевської «Задзеркалля». Тільки не знаю, чи на радість, чи на біду, у цих історіях усе закінчується “Happy end” –  і батьки і вчителі зауважили і допомогли, знайшовся друг, хтось зовсім незнайомий підставив плече, знайшлися сили і прийшло все, про що мріялося.

Та чомусь, коли прочитала повість Юлії Чернієнко «Вирок Міри» (журнал «Дзвін, №9/2018), ніби підтвердилась потаємна думка, що “Happy end”  насправді не частий гість у таких випадках у справжньому житті.

«Ще мить – і наш 11-Б  мав вистрелити з класу рятівною шрапнеллю. Одна лише мить – і не сталося б багатогодинного пекла, в яке ми от-от мали потрапити.

Безжурні випускники в п’янкому передчутті світлого майбутнього, хіба ми могли передбачити, що станеться з нами через кілька хвилин?

–  Мовчати! Усім!

Спочатку ми не повірили, що разючі слова злетіли з вуст дівчиська-ізгоя, тому стали озиратися, і перш ніж дозволили спільній думці «Що собі дозволяє ця нікчема?!» перемогти, Міра зняла і кинула на бильце вчительського стільця старомодний кримпленовий жакет у дрібну квіточку (пам’ятаю, я встиг подумати: як їй не парко?), і всі побачили…

В те, що ми угледіли, вірити не хотілося: на Мірі красувався чорний стильний жилет, обплутаний дротиками, із нашитими на ньому пластинами (невже вибухівки?), замість брошки на грудях дівчини містилася коробочка вибухового механізму.

Того, що відбувалося, бути не могло.

Тільки не з нами.

Тільки не у класній кімнаті, знайомій до кожного порізу на лінолеумі.

Тільки не тепер – коли до закінчення школи залишилося два тижні.

І тільки не вона. Не дівчинка, яку ми цькували впродовж п’яти років.

Будь-хто і будь-що!

Тільки не вона…»

Цькування – це заслуга дорослих! Вина дорослих! І карма для дітей від дорослих!

А якщо провести лінію дотику усіх цих книг – то це не школярі, не ті, кого травлять, і не ті, котрі травлять, а це дорослі (в більшій мірі вчителі), які все бачать, про все знають, та не втручаються, а тільки споглядають… А ще гірше – стають тими, хто першим (навіть не вголос) сказав: «Ату, його! Ату!»

«Міри не було, проте кожний колишній однокласник не може її забути. Вони проти своєї волі пам’ятають ту дівчину, яка повстала проти них і перемогла… навіть ціною власної смерті…»

Життя складна штука, ніхто не застрахований від: бути учасником конфлікту, засуджувати його, а можемо бути байдужим глядачем. Останній варіант чи не найгірший.

Якщо перефразувати відомий вислів Антуана де Сент-Екзюпері – то тільки ми, дорослі, повністю відповідаємо за все, що відбувається з нашими дітьми, і за їхнє вміння не бути «спостерігачем» відповідаємо теж ми.

Тоді на «пташиному дворі» спокійно житиме гидке каченя, а маленькому веприку не доведеться ставати до двобою за своє життя. За життя – за яке відповідаємо ми – ДОРОСЛІ!

«Бійтеся байдужих! З їхньої мовчазної згоди відбувається все зло на землі!»

                                                                                                              Ю. Фучик

ЗУПИНИМО БУЛІНГ РАЗОМ!

Проект Мін’юсту «Я МАЮ ПРАВО» навчає громадян

користуватися своїми правами та захищати їх у разі порушення.

МАЄШ ПИТАННЯ?

ДЗВОНИ: 0 800 213 103

stopbullying.com.ua

Візії майбутнього

Немає такої людини, яка б хоча б один раз не мріяла дізнатися про своє майбутнє. Яке воно?

Вгадати яким буде завтрашній день намагаються маги, мольфари… Але першими заглядають за горизонт часу наукові фантасти…

Все, що було написано ще 100 чи навіть 50 років тому про зміни в житті, побуті, суспільстві письменниками, збуваються з вражаючою точністю. І виходить, що письменники-фантасти володіють унікальним даром передбачення чи може це просто збіг?

Уява про майбутнє сьогодні уже не така, як учора. Навколишня дійсність змінюється швидше: щодня з’являються нові технології, нові можливості, нові… нові… І між тим новим – людина. Що чекає на неї?

Унаслідок техногенної катастрофи – нова Цивілізація. Цивілізація… тотальний контроль суспільства Цивілізаторів – над внутрішнім світом і особистим життям людини, цілковита заміна світу реального віртуальним, остаточне підкорення особистості, соціалізація якої у зрілість, так звана «ініціація», є нічим іншим, як вимогою убивства подібного собі.

Невже це все, про що ми мріємо?!

Стати «Цивілізованими»?!

Правда світло в кінці тунелю є.

Завжди бути Людиною! Це єдиний шанс мати майбутнє!!!

Єдиний шанс продовжити «Книгу буття».

СТО РОКІВ ЯК…

Напевно, у долі кожної людини чи навіть цілої країни є час, година, місяць, коли саме провидіння зводить всіх і вся до «Рубікону». Для нашої країни чомусь так склалося: листопад і січень стали тими місяцями, які своїми круговертями, що раз  міняють долю країни на 180 градусів, а заразом і наші з вами долі.

Сто років як…Сто років як постала Україна, сто років як «возз’єдналися в одній родині», сто років як …триває боротьба за незалежність.

І, ніби ненавмисно, але в голові звучить «Сто років як сконала Січ...» В. Стуса.  І стають простором і часом слова, слова що прориваються, і проростають, і читаються знову і знову іншими словами,  пишуться іншими авторами, звучать іншими книгами…

Сто років як сконала Січ.

Сибір. І соловецькі келії.

І глупа облягає ніч

Пекельний край і крик пекельний.

В. Шкляр «Чорне сонце»

«Коли Земля вступала у Сварогову ніч і насувалися зловісні часи, волхви – укри постановили відкрити для свого племені таємницю сакрального знаку Чорне Сонце.  Саме цей магічний символ здатний був дати людям нове джерело енергії, давав особливу силу та витривалість.

Ми завжди готові до смерті, ми перемогли страх коли пішли на кулі з дерев’яними щитами, а ми йшли і йшли до останнього, а потім кожен, хто вижив, сказав собі: «Мене вже немає, але Бог ще відвів мені час для війни, тому не треба нічого боятися…»

Сто років мучених надій, 

і сподівань, і вір, і крові
синів, що за любов тавровані,
сто серць, як сто палахкотінь.

Та виростають з личаків,
із шаровар, з курної хати
раби зростають до синів
своєї України-матері.

 

М. Рудневич «Я з Небесної Сотні»

«Тепер нас називають Небесною Сотнею. Тих, що назавжди лишилися на Майдані. Мені трохи шкода, що все вийшло не так, як я собі уявляв. Але якби в мене був вибір, я не змінив би жодної секунди. Любов розірвала мені серце, і я обрав її, цю вічно юну красуню з таким щемким іменем Україна. Ми всі назавжди лишилися на зимовій бруківці, щоб для неї настала нова весна…»

Ти вже не згинеш, ти двожилава,
земля, рабована віками,
і не скарать тебе душителям
сибірами і соловками.

С. Жадан « Інтернат»

        «- Знаєш , що це?

        - Камінь і камінь.

        - Бачиш?

        - Не бачу…

        - Це папороть…

…під густим жовтим світлом місяця візерунки  - ледь помітні, мовби прокреслені грифелем, витиснуті на твердій кам’яній поверхні. Які дивні малюнки, хто міг усе це накреслити?

         - Це папороть, - повторює військовий. - Їй мільйон років.

         - І шо?

        - І хоч би шо. Мільйон. Ми з тобою ще не народились, а їй уже було мільйон років. Ми з тобою здохнемо, а вона далі буде!»

Ти ще виболюєшся болем,
ти ще роздерта на шматки,
та вже, крута і непокірна,
ти випросталася для волі

С. Лойко «Аеропорт»

“Кіборги билися так, ніби в цьому проклятому Аеропорту вирішувалася доля війни. Насправді жоден з них не міг до ладу пояснити, навіщо він проживав тут кожен свій новий день, як останній, навіщо так несамовито бився..." 

"Єдиний наказ, який ними був одного разу отриманий і виконувався, як заповідь, складався лише з одного слова: "Тримайтеся"! Скасування наказу не було і, схоже, не передбачалося. І вони трималися".

Ти гнівом виросла. Тепер
не матимеш од нього спокою,
йому ж рости й рости, допоки
не упадуть тюремні двері.

Коли років за двадцять – тридцять наші онуки достатньо підростуть, аби прочитати ці книги, маємо надію, описане в них сприйметься не більше ніж фентезі, Кіборги проти Орків або щось таке, - не тому, що «цього не може бути ніколи», а тому, що цього ніколи не має бути.

«Люди не хотіли війни. Вони хотіли жити. І жили. Солдати теж хотіли жити. І вмирали.»

...Ми ще повернемось,

обов'язково повернемось,

бодай — ногами вперед,

але: не мертві,

але: не переможені,

але: безсмертні.

                         (В. Стус)

«Великі» проблеми, які здаються «малими»

Сучасні підлітки гостро реагують на будь-які спроби батьків нав’язати свою думку, на панібратське загравання або демонстрацію переваги. Вони відчайдушно шукають дорослого співрозмовника, який говоритиме з ними чесно і на рівних. Іноді те, що подобається дорослим,  не викликає захоплення в дітей, і, навпаки, книги, які цікавлять підлітків, здаються батькам примітивними, позбавленими особливої ​​глибини та моральних цінностей.

Що можна тут порадити батькам?  Читати !!! Читати книги для підлітків! Книги, написані людьми, які по-справжньому вміють розмовляти з дітьми та підлітками.

Це буде приємне знайомство з маленькою гранатовою дівчинкою, яка стоїть на порозі дорослого світу і поволі прочиняє до нього двері. Звідти до неї виходять важливі осяяння і досі незнайомі, але не дуже приємні емоції, відкриття прикрого і приємного у самій собі і в людях, які її оточують. «Марта з вулиці Святого Миколая» — це кілька місяців із життя юної художниці з великим серцем.

Окрім Мартиного дорослішання-виховання, авторка порушує у тексті кілька інших важливих проблем. Скажімо, міркує про те, як народжується натхнення до творчості і що робити, якщо його давно нема. Показує приклади, як оговтатися і жити далі після втрати (близької людини чи частинки себе).

У цій невеликі книжечці, як і у всіх творах Дзвінки Матіяш, дуже багато світла. А ще вона може стати для юних читачів чудовим поштовхом до творчості. Навіть мені — хоча я зовсім не вмію малювати — дуже кортіло втілити на папері описані авторкою картини Марти. А уявіть, якби художники-початківці спробували б їх візуалізувати? Думаю, вийшло б дуже круто!

У своїй новій книзі «І паралельні перетинаються» Сергій Гридін піднімає чи не найважливішу тему – тему самогубства. Звідки у підлітків з’являється ідея покінчити з життям, що їх спонукає до катастрофічних вчинків і як зрозуміти, що завжди є заради чого жити?

А ідея інколи виникає просто на рівному місці. Посміялися однокласники, накричав батько, заклопотана мама… А всього-навсього потрібно було поговорити, придивитися, вислухати.

А батьки неуважні до дітей. Не зі зла, можливо, через буденність. Ця неуважність, часто є причиною трагічних ситуацій, що трапляються у житті підлітків і не тільки.

Ця книга вчить бути уважнішим до своїх дітей.

P.S. Супер-альтернатива до «П’ятдесят днів до мого самогубства» Стейс Крамер.

Відразу скажу, книга класна, чесна і проста! Зачіпає – ходиш декілька днів під враженням!

Хоча спочатку видається, що це просто буденна історія про підлітків, про тих хто сьогодні стоїть на межі дитинства і дорослого життя. Тому і живуть як на грані: кохають нервово, відриваються драйвово, ніяких хитрощів, ніяких упереджень. Їх можна назвати «Обезбашенними», та тільки це неправда… Вони «інакші»… 

«Інакший» і головний герой хлопець на ім’я Чарлі. Він вміє поєднувати і книги, і вечірки, і експерименти, і любов, і  дружбу, і свою відверту переписку з вигаданим товаришем, з якої ми і дізнаємося про життя Чарлі та його друзів. 

Не все так просто: проблеми, конфлікти, нерозділене кохання, щось у минулому…та вони знають: «Якщо ми не в змозі обирати, звідки ми приходимо, то куди рухатися далі, ми можемо обрати самі. Хай там як, ми здатні змінювати своє життя». 

І саме завдяки таким як Чарлі & компанія («інакшим») і існує у цьому світі доброта, самопожертва, відданість і любов. І життя змінюється на краще!

Р.S. Щодо вікової категорії : можливо оцінять відразу 15-16 річні, а ось батькам читати обов’язково!!!

Лілія Іваницька, бібліотекар
Гюльнара Латфуліна, бібліотекар

Звичка читати

Звичка подібна мотузці – ми в’єм її день за днем, по одній пасмині, і, врешті-решт, у нас не вистачає сил розірвати її.

Хорас Манн

Всі батьки знають про виняткову користь книг для дитячого розвитку: вони вчать новому, розширюють кругозір, розвивають уяву. Поки малюк ще не вміє читати самостійно, завдання дорослих – познайомити його з книгою і прищепити любов до читання. Прекрасною традицією в більшості сімей стає спільне читання книг перед сном.

Адже читання книги містить у собі певний сакрум, маленька дитина очікує цього, як важливої у її житті події. Книжка в ранньому дитинстві – це контакт з матір’ю, який дає глибоке відчуття захищеності та співбуття.

Особливо важливо, що в цей час мама (тато, бабуся, дідусь) – по-справжньому, нероздільно належить дитині. А ще дуже важливо, що це відчуття – захищеності, радості – зберігається і в більш дорослому, і навіть у зовсім дорослому віці: читаючи книгу, ти ніби не зовсім сам. Ані кіно, ані телебачення не можуть замінити книгу.

Коли краще починати?

Читати вголос можна (і потрібно) навіть малючку, не обмежуючи спілкування сюсюканням і агуканням. Голосові казки і аудіокниги не замінять ласкавий мамин голос своїм механічними виконанням. Для малюка будуть цікаві найпростіші казки, віршики, пісеньки. І нехай дитина ще не розуміє зміст прочитаного, але вона вже буде радіти маминій мові, вивчати вираз обличчя, міміку, зміну тембру і з задоволенням приєднається до неї емоційно. Цей глибокий душевний  контакт несе в собі взаєморозуміння батьків і малюка на довгі роки.

Ближче до року дитина сама вже здатна тримати книгу, показувати пальчиком на картинки.

Читати краще перед нічним сном при м`якому освітленні. Добре підійдуть для цієї мети народні казки, дитячі вірші. Не обов`язково читати кожен раз нову казку, часто малюки дуже люблять повтори, завдяки яким вони і самі можуть вивчити улюблені казки напам`ять.

Для діток двох-трьох років можна взяти короткі історії, написані простими реченнями, з повторами і римами. Ідеально підходять «Курочка Ряба», «Колобок», «Теремок», «Ріпка». Для дошкільнят потрібні казки або історії достовірніше, з зав`язкою, сюжетною лінією, розв`язкою. До чотирьох років у малюка розвивається уява, і читання стає особливо важливим в його житті. Нехай відважні лицарі і вірні друзі допоможуть малюкові стати справжньою людиною.

Якщо до п`яти років у малюка немає звички слухати читання - це дуже погано, тому що це найкращий спосіб вивчення рідної мови. В такому випадку після семи років може розвинутися «синдром Мауглі», в подальшому, дитині буде важко повністю освоїти свою рідну мову і як наслідок цього, важко соціалізуватися. Уже до шкільного віку потрібно отримати задатки критичного мислення, усвідомлювати події, що відбуваються, висловлювати свої враження та думки. Саме читання допомагає впоратися з труднощами.

Чому краще читати «на ніч»?

По-перше, вечірнє читання - це частина ритуалу засинання. Нехай малюк сам вибирає собі книгу, нехай читання буде тільки в радість.

По-друге, вечір - це час, коли вся сім`я проводить разом, час роздумів. Як добре і спокійно слухати мамин або татів голос, притулившись бочком. Скільки цікавого можна дізнатися!

Як привчити малюка до читання?

-       Якщо дитина бачить своїх батьків з книгами, які читають з явним       інтересом, то і він сам може «заразитися» читанням.

-       Потрібно частіше читати дитині вголос з самого раннього віку.

-       Купувати якісні і барвисті книги, невимушено залишати книги у полі зору‘ малюка.

-       Заохочувати бажання дитини самій вибрати книгу або журнал.

-       Збирати разом з дитиною домашню бібліотеку.

-       Дарувати книги разом з тими речами, про які написано в книзі (наприклад, з фігурками піратів або підзорною трубою - книгу про піратів).

-       Розповідати дитині про свої улюблені книги.

-       І, звичайно ж, читати перед сном.

Важко точно визначити, коли починається вплив дитячої бібліотеки на читання в сім’ї. Чи тоді, коли поріг книгозбірні переступає малюк у супроводі мами, тата, бабусі або дідуся, чи тоді, як колишні читачі, що бігали до бібліотеки, подорослішали і, одружившись, самі готуються стати батьками. Якщо читають батьки, читатимуть і діти. Це аксіома. І в цьому коловороті – книга, читання, навчання, виховання, бібліотека чітко бачить своє місце поряд з родиною і школою. Делікатно спрямувати батьків у русло сімейного   читання, тактовно запропонувати послуги бібліотеки, ненав’язливо запросити до участі в спільних заходах, вчасно поінформувати про літературу, що допоможе вирішити проблеми в навчанні і вихованні дітей – ось в чому бачать бібліотекарі-професіонали своє завдання.  

Заборони гаджетів, комп'ютерів та іншого не зробить ваше чадо книгоманом. Дитина повинна любити читати, бачити користь від цього, відчувати власну зацікавленість процесом. Тоді примус стане неактуальним - задовлення від гортання сторінок (паперових чи то-пак електронних) буде. І буде результат. На все життя.