Бійтеся байдужих

Можливо, ця історія, з якої почну, не дуже пов’язана з подальшою темою, про яку хочу поговорити… Але…

Колись давно нашими сусідами були лісники і на їхньому подвір’ї досить часто з’являлися дитинчата диких тварин (напевно, вони потребували допомоги), їх виходжували і знову повертали у ліс. І ось одного разу серед домашньої живності з’явилося маленьке дике порося – веприк. А потім сталося таке. Цей малюк зумів прорити під парканом лаз і прочимчикував через наше подвір’я майже на вулицю. О цей незвіданий світ!!! Та перед ним постали не лісові простори, а п’ятеро собак, правда невеликих, проте прискіпливих і дзявкотілих. Вепреня завмерло, постояло і кинулось назад до рятівної нори. За ним кинувся переслідувати тільки наш пес і догнав біля лазу, бідне порося намагалося прослизнути та нічого не виходило. Собака щипала за хвіст, голосно гавкала і тут… Це потрібно було бачити… Веприк розвернувся, нахилив голову і пішов у наступ на пса… Для останнього це була несподіванка і собака відступив…

Я була в захваті від поросяти: це ж треба який хоробрий! А тепер думаю: це була не хоробрість, це був відчай і спроба вижити! А я, на той момент спостерігач, могла би йому допомогти відразу: відігнати собаку, гукнути сусідам… Але…

Сьогодні у дитячій літературі багато акценту на проблеми підлітків. Не оминають і тему цькування (булінгу) серед шкільної спільноти. На одному диханні читаються книги С. Гридіна «І паралельні перетинаються», «Не такий», А. Шавлач «Пампуха», А. Сульберг «Хто проти крутих», А. Нікуліної «Сіль для моря», Т Корнієнко «Недоторка», О. Лущевської «Задзеркалля». Тільки не знаю, чи на радість, чи на біду, у цих історіях усе закінчується “Happy end” –  і батьки і вчителі зауважили і допомогли, знайшовся друг, хтось зовсім незнайомий підставив плече, знайшлися сили і прийшло все, про що мріялося.

Та чомусь, коли прочитала повість Юлії Чернієнко «Вирок Міри» (журнал «Дзвін, №9/2018), ніби підтвердилась потаємна думка, що “Happy end”  насправді не частий гість у таких випадках у справжньому житті.

«Ще мить – і наш 11-Б  мав вистрелити з класу рятівною шрапнеллю. Одна лише мить – і не сталося б багатогодинного пекла, в яке ми от-от мали потрапити.

Безжурні випускники в п’янкому передчутті світлого майбутнього, хіба ми могли передбачити, що станеться з нами через кілька хвилин?

–  Мовчати! Усім!

Спочатку ми не повірили, що разючі слова злетіли з вуст дівчиська-ізгоя, тому стали озиратися, і перш ніж дозволили спільній думці «Що собі дозволяє ця нікчема?!» перемогти, Міра зняла і кинула на бильце вчительського стільця старомодний кримпленовий жакет у дрібну квіточку (пам’ятаю, я встиг подумати: як їй не парко?), і всі побачили…

В те, що ми угледіли, вірити не хотілося: на Мірі красувався чорний стильний жилет, обплутаний дротиками, із нашитими на ньому пластинами (невже вибухівки?), замість брошки на грудях дівчини містилася коробочка вибухового механізму.

Того, що відбувалося, бути не могло.

Тільки не з нами.

Тільки не у класній кімнаті, знайомій до кожного порізу на лінолеумі.

Тільки не тепер – коли до закінчення школи залишилося два тижні.

І тільки не вона. Не дівчинка, яку ми цькували впродовж п’яти років.

Будь-хто і будь-що!

Тільки не вона…»

Цькування – це заслуга дорослих! Вина дорослих! І карма для дітей від дорослих!

А якщо провести лінію дотику усіх цих книг – то це не школярі, не ті, кого травлять, і не ті, котрі травлять, а це дорослі (в більшій мірі вчителі), які все бачать, про все знають, та не втручаються, а тільки споглядають… А ще гірше – стають тими, хто першим (навіть не вголос) сказав: «Ату, його! Ату!»

«Міри не було, проте кожний колишній однокласник не може її забути. Вони проти своєї волі пам’ятають ту дівчину, яка повстала проти них і перемогла… навіть ціною власної смерті…»

Життя складна штука, ніхто не застрахований від: бути учасником конфлікту, засуджувати його, а можемо бути байдужим глядачем. Останній варіант чи не найгірший.

Якщо перефразувати відомий вислів Антуана де Сент-Екзюпері – то тільки ми, дорослі, повністю відповідаємо за все, що відбувається з нашими дітьми, і за їхнє вміння не бути «спостерігачем» відповідаємо теж ми.

Тоді на «пташиному дворі» спокійно житиме гидке каченя, а маленькому веприку не доведеться ставати до двобою за своє життя. За життя – за яке відповідаємо ми – ДОРОСЛІ!

«Бійтеся байдужих! З їхньої мовчазної згоди відбувається все зло на землі!»

                                                                                                              Ю. Фучик

ЗУПИНИМО БУЛІНГ РАЗОМ!

Проект Мін’юсту «Я МАЮ ПРАВО» навчає громадян

користуватися своїми правами та захищати їх у разі порушення.

МАЄШ ПИТАННЯ?

ДЗВОНИ: 0 800 213 103

stopbullying.com.ua